53 РОКИ ЯК... ЧУТИ ГОЛОС ТИЧИНИ ЛИШЕ КРІЗЬ ПОЕЗІЇ

1. Павло Тичина — найвідоміший український поет 20-х років, ба більше — всього ХХ століття. Ніхто з письменників не породив стільки пародій на свої твори і стільки анекдотів про своє життя. Пародії складав народ, анекдоти — колеги по перу.

І це при тому, що у Тичини було аж два персональні іміджмейкери — партія і дружина. Партія, котра «веде», ще на початку 1930-х призначила Тичину народним поетом. Переляканий, зате обмилуваний владою Тичина прожив цілком мирне життя: він не писав нічого крамольного і навіть не прийняв десталінізацію, його твори щороку виходили десятитисячними тиражами, його вивчали у школах і вишах, за популярністю з ним міг зрівнятися хіба Корнійчук, але той був драматург, а не поет.

2. Не пив? Племінник поета Юрій Євгенович Тичина пригадував майже таку картину, яку прагнула створити Ліда Петрівна: 

«Практично не вживав (Павло Тичина) алкоголю. Може, зрідка, заради компанії, міг перехилити малюсіньку чарочку доброго вина, переважно грузинського. Що ж до самого вина, то віддавав перевагу сухому й пропагував його серед родичів, бо знав про схильність багатьох із них до оковитої».

Дивно, що Тичина пив вино чарочками, призначеними для міцних напоїв. Хоча племінник міг би написати й «мензурками», адже йому важило наголосити, що поет до алкоголю ні-ні.

А от Іван Сенченко взимку 1923 року був свідком, як Тичина прийшов у гості до Миколи Хвильового після ідеологічного конфлікту між ними. Тичина написав вірш «Псалом залізу», де є рядок «Ненавидим залізо й мідь…», а Хвильовий заперечив адресованим Тичині віршем «Кохаємо залізо й мідь…»

«Як вони зустрілися? — питає Сенченко. — Хвильовий хвилювався й готувався до зустрічі, дома були вжиті належні заходи. І ось Тичина прийшов, не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояли вино й горілка. “Боги тільки вино п’ють”, — думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: “Я гіркеньку люблю!” Гіркеньку любив і господар. Змісту розмов не пам’ятаю, минуло ж сорок сім років (зустріч відбулася в 1923 році, взимку). Але вони добре біля гіркенької присіли, в кімнаті було тепло, затишно, панував настрій симпатії й приязні».

3. Не лаявся? Смолич спростував ще одну легенду про те, що Тичина зроду не лихословив, бо й слів таких не знав. 

«Тихішої, привітнішої, скромнішої й соромливішої людини, як П. Г., мабуть не тільки в літературі, але й на світі не було. І, певна річ, П. Г. ніколи не лаявся, ніколи не вимовив жодного брутального слова. Але одного разу він вилаявся матерно — це коли, ліквідуючи ВАПЛІТЕ, Хвиля закинув нам, ваплітовцям, що твори наші з “подвійним дном” і ми приховані націоналісти».

Очевидно, це справді була така дивовижа, що її запам’ятав і Аркадій Любченко: ««П. Тичина лайнувся по-матірному на засіданні ВАПЛІТЕ — це від нього ми почули вперше. Лайнувся і враз замішався, засоромився. А ми сміялись».

Проте в листах Тичина дозволяв собі висловлюватися простіше. Пише він про Київ Михайлові Івченку: «Гарний Київ, що й казать, а все-таки після кожного мого пробування там у мене осадок буває. Хай їм хрін, тим київським атмосферам! Не полічіть за грубість».

Іншим разом у щоденнику під час відпочинку в Новому Афоні в Абхазії Тичина занотовує: «Сьогодні купався аж двічі, матері його чорт. Море».

4. Не сварився? І дратувався, і сварився, і комизився. Щоправда, після того дуже страждав. У червні 1920 року помер брат Михайло Тичина. Павло дуже гостро переживав смерть Міші; маленька братова дочка Оля якийсь час жила у дядька. Якось Тичина насварився на бідну дівчинку і потім довго каявся: 

«Естет я нещасний, жалкий борзописець, — і до людини підійти не можу! Розсердився зараз на Олю. За дрібницю, на якій я настоював. Розплакалась. Стало совісно, — покійний Міша з докором дивиться: “Не обижайте моєї Олюні!” Як можна! — приголубив я, та пізно, зібралося, бідне, та й подріботіло в клас, хоч йому ще й рано. А я з вікна дивлюсь, як червоненький башличок із льодку на льодок перекочується, щоб не впасти. Як виростеш велика, Олю, забудь про цю хвилину! Нещасний я “діяч” культури. Взагалі я груба й дика людина».

У грудні 1942 року гітлерівці знищили рідне Тичинине село Піски і його жителів. Від рук карателів загинула Оля Тичина з двома малими дітьми.

5. Не ображався? Звичайно, ображався, адже був надзвичайно вразливим, але так образитися, щоб перестати розмовляти з людиною, — цього від Тичини не чекав ніхто.

На початку 1920-х Тичина познайомився з поетом Павлом Коломійцем із Конотопа. Коломієць був такий собі Форест Гамп двадцятих: пройшов революцію й війну, але зумів зберегти якусь незаплямовану дитячу чистоту. Тичина до нього дуже прив’язався, не раз приїздив у Конотоп, а далі вони разом мандрували по довколишніх селах із читанням віршів. Збереглося й фото Тичини з дарчим написом Коломійцеві від вересня 1924 року.

Та на кінець 1920-х ця дружба не просто урвалася, а перейшла у неприязнь, як згадував Василь Мисик:

 «Якось ми з П. Коломійцем виходили з Будинку ім. Блакитного й зустрілись із Павлом Григоровичем, і я помітив раптову настороженість у його погляді, а з моїм супутником обмінявся він тільки чемним — надто чемним — вітанням.

Тоді ще спало мені на думку, що стався той конфлікт, мабуть, після опублікування у “Вітрі з України” вірша П. Тичини “Охляло сонце” із строфою:

Хай буде рух! Душі! Знаття!

Нехай і боротьба звірина! —

Лиш так оновиться людина

І вся матерія життя.

Можливо, П. Коломієць із властивою йому прямотою закинув Тичині ту “боротьбу звірину” (у вірші на тлі прекрасної природи, де вітер з моря обвіває “рожеві ноги й повну шию” жінці, яка знімає чужу білизну, показується сварка й бійка).

Згодом П. Тичина виправив рядок:

Нехай і боротьба, одміна!

значно послабивши його звучання».

6. У день смерті Тичини Юрій Смолич згадував про двадцяті роки. У цьому спогаді поет — академік, лауреат, міністр — постає живою звичайною людиною.

«Павло Григорович ніколи не був мені якось особливо близький по-дружньому, в побуті. Та й був він такої вдачі, що не було в нього в побуті близьких людей з літературного кола. Він був самітний за вдачею.

Але для мене, в моєму житті, Тичина посідає особливе місце: я знаю його з першого — саме першого, не фігурально, а календарно точнісінько дня. Адже коли в двадцять третьому році я ввійшов ото в кабінет Блакитного, перший, з ким звів мене Блакитний того ж таки дня, тієї ж таки години, був Павло Григорович. Після того й пішло наше з ним літературне життя — де паралельно, де схрещуючись та пересікаючись. Якийсь час ми наче й приятелювали в побуті — це тоді, як був він ще не одружений. Тоді, як мешкав він у закутку приміщення «Вістей», а тоді нарешті дістав кімнату, десь на Московській вулиці в Харкові. Була то колишня кухня, навіть з підлогою, викладеною білим і червоним кафелем. Я бував тоді в нього, і ми інколи разом виходили на прогулянку або заходили на розі в маленьку харчевню — випити пляшку кефіру. Навіть зрідка випивали по маленькій чарці. Потім прийшло його перше одруження з акторкою, забув її прізвище, потім вона стала дружиною Ватулі. Потім — розходження, вже в Києві, либонь, після перенесення туди столиці. А перед тим — зустрічі все там же в редакції «Вістей» у Василя, і, інколи, шклянка вірменського вина внизу під «Вістями», у вірменському шиночку, де Павло Григорович вчився вірменської мови від власника забігайлівки. Либонь, ота шклянка вина (купована за гроші П. Г.) і була заплатою за навчання».

7. Тичину цінувала держава, адже з початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. В Уфі Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук.

8. У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР. У важкі для країни повоєнні часи він спостерігав за ходом проведення ремонтних робіт в українських школах, допомагав директорам навчальних закладів діставати необхідні будівельні матеріали. На прохання учнів і вчителів він часто надсилав у школи підручники і необхідну літературу. При цьому, міністр витрачав власні кошти, які він отримував за свою літературну діяльність.

9. В період праці в Міністерстві матеріальне становище родини Павла Тичини покращилося. Він отримав велику квартиру в Києві (де сьогодні знаходиться музей).

10. У квартирі Тичини була власна бібліотека – близько 20 тисяч книжок. Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою з сорока мов світу.